Українці мають прочитати книжку «Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)», щоб вийти з цієї війни новими людьми. Так уже відгукуються про новий роман письменника Євгена Положія. Книжка вийшла у листопаді у видавництві Vivat.
Люди, які першими її прочитали, пишуть у соцмережах, що «Фінальний епізод» має шанс стати новим бестселлером. За перші два тижні з дня виходу продано більше половини надрукованих (4100) екземплярів.
Головного героя роману Положій знайшов у реальному житті. Ним став незвичний для України протестантський пастор і багатодітний батько із Маріуполя Геннадій Мохненко. Письменнику вдалось вивідати такі подробиці із життя пастора, про які, як потім той сам жартівливо зізнався, навіть дружина не знала.
Сам Положій у 2015-му прогримів на всю Україну романом «Іловайськ», який в результаті увійшов до рейтингу 30-ти знакових книг, виданих за 30 років Незалежності України (проєкт Українського інституту книги та Міністерства культури та інформполітики). «Іловайськ» помітили не тільки в Україні, а й у ворожій Росії. Росіяни внесли Положія до «розстрільних списків», і в такому «статусі» він зустрів перший день широкомасштабної війни у рідних Сумах. Про те, як створював свій новий роман – «Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)», письменник розповів в інтерв’ю «Центру політичного консалтингу». Одразу з першого абзацу ваша нова книжка «прибиває» читача словами, якими змушує згадати про свій перший день війни і першу ракету. А яким був цей день у вас, коли ви зрозуміли, що російська армія зовсім поряд і у випадку окупації для вас як автора роману «Іловайськ» є пряма загроза життю? Суми розташовані за 40 км від кордону з РФ, і це, скажу чесно, дуже некомфортна відстань. Ще під час Майдану я був у списку сумського осередку Партії регіонів як «ворог №1». З людьми з цієї партії досі в Сумах нічого не сталось, як і скрізь. Досі активно працюють, хіба під іншою партійною вивіскою. Дуже великі патріоти зараз, між іншим... Ми з дружиною знали, що війна невідворотна, і дуже не хотіли опинитись в окупації. Перед 24 лютого ми з синами, яким на той час було 6, 9 та 11 років, навіть провели репетицію. Казали: «Коли почнеться війна, мусите взяти свої зібрані тривожні наплічники і покласти туди зубні щітки». Кіт та собака теж були морально підготовлені. Автомобіль – заправлений. Тому зранку 24-го лютого швидко допакувались і виїхали. Все сталося дуже очікувано. У той же день десь у Маріуполі свою величезну сім’ю вивозив Геннадій Мохненко, який в результаті став прототипом головного героя роману «Фінальний епізод». Чим він так надихнув вас, щоб на основі його життя написати цілу художню книжку? Геннадій Мохненко – надзвичайна людина. Багатодітний батько, який має 35 прийомних дітей і ще трьох власних. Євангелістський пастор. Нині – військовий капелан, волонтер. Про нього багато можна говорити, але історія написання книжки починалась інакше і не була на початку пов'язана з війною. Швидше навіть навпаки. Після «Іловайська» я написав роман «5 секунд, 5 днів» і три сценарії також на військову тематику, разом із колегами з газети ми написали чотири книги «Слава Героям» про загиблих в АТО сумчан. Тому я подумав, що хочу написати книгу, де немає жодного пострілу. Почав шукати позитивного героя і наштовхнувся на історію пастора з Маріуполя, у якого багато дітей, який боровся з наркомафією, мєнтами, прокуратурою, зрештою в 2014-му році, коли кацапи наступали, вийшов зі своїми дітьми копати окопи під Маріуполем. Словом, те, той, хто треба, легендарна особистість. Знайшов його номер телефону і подзвонив. Це був, якщо не помиляюсь, 2018-й рік. «А ви воцерковлена людина?», – запитує. «Ні», – відповідаю. «Ну це ж божевілля! Як же ви можете писати про нашу церкву, про протестантів?». Про Мохненка фільм зняли в Голівуді – «Майже святий» (Almost holy). Він сам книжку написав «Непедагогічна поема» про становлення їхнього родинного притулку «Пілігрим». Багато документальних фільмів про нього знято, безліч репортажів, інтерв'ю. Тобто він людина дуже відома, особливо в релігійних колах. А тут дзвонить якийсь письменник із Сум і хоче про нього щось писати. Але я вмовив його на зустріч. І все – він попався! Це жарт, звісно, бо ми якось одразу знайшли спільну мову. У нас було 14 великих інтерв’ю. Зрештою, коли Мохненко вже прочитав чернетку тексту роману, то сказав дві речі. По-перше, класно, що я – невоцерковлена людина, бо зміг рівновіддалено і цікаво подати історію для пересічного читача. А по-друге: «...ще ніхто ніколи не дізнавався від мене таких подробиць мого життя». І це прямо такий для мене суперкомплімент. Мене часто запитують, чому головним героєм став євангелістський пастор, а не православний священник. Відповідаю: уявіть собі, ви з людиною 14 разів зустрічалися, наговорили 40 годин, написали про нього книгу, а потім такі: «Ні, ну вибач, але в книжці ти не євангеліст, а православний священник». Це несправедливо. А справедливо віддячити українській протестантській спільноті за те, що вони реально роблять для людей, для України, і написати про них правду. Вони активні, позитивні, вони патріоти. Капеланський батальйон «Маріуполь», в якому зараз служить Геннадій Мохненко, щоденно робить тонни добра як для фронту, так і для людей із «сірих зон». Євген Положій та Геннадій Мохненко (прототип головного героя роману) на презентації книжки у Львові. Поки ви працювали в такому режимі, почалась велика війна. В результаті «книжку без жодного пострілу» так і не вдалось написати? Через три місяці після 24 лютого я подзвонив пастору із питанням «Ви як?». У відповідь почув історію про те, як вони вибирались із Маріуполя, як рятували притулок, дітей, коли рахунок йшов буквально на хвилини, щоб вони не опинились в оточенні. Російська армія безперешкодно йшла з Чонгару, чого в Маріуполі ніхто не очікував. Думали, що місто, яке гарно укріплене зі сходу та півночі, де купа військових і техніки, може довго тримати оборону. Але їхні сподівання виявились марними. І тоді я вирішив писати цей текст так, як розвивались події. Але далеко не все те, що відбувається з головним героєм у книзі, відбулося з його прототипом у житті. Наприклад, родинні історії зібрані по архівах та сімейних альбомах різних людей. Кілька моїх далеких родичів активно займаються дослідженням свого родоводу та розшуком родичів. Знання родинної історії – дуже важлива тема, яку мені хотілось розвинути. Дерево на обкладинці книги – це дерево України та родоводу головного героя, бо, напевне, за історією кожної української родини можна досліджувати історію всієї країни. Коріння мого літературного персонажу походить зі Слобожанщини (хоч реальна фігура в житті не має ніякого відношення до цього регіону). У романі є реальні документи із архівів СБУ, реальні листи, карні справи. Звісно, «Фінальний епізод» - не історичний роман у класичному розумінні. Тут немає персонажів, які самостійно діють поза нашим часом. Але думка пастора розвідує минуле на 400 років. Це якраз початок заселення Слобожанщини, коли козаки – вільні люди з Речі Посполитої та Гетьманщини переїжджали у цей край цілими селищами і створювали нові міста-фортеці – Суми, Харків, Ізюм, Охтирку та безліч слобідок, у тому числі слобідку, звідки йде родовід головного героя на ім’я Григорій Мотуз. Книжка хоч не історична, але Григорій Мотуз весь час іде по цьому історичному колу і змушує читача зрозуміти, що відбувалося з українцями. Головний герой, який народився і все життя прожив у Маріуполі, – людина російської культури, російськомовний. Це ж Маріуполь. Там піди пошукай україномовних. Він був радянським школярем, служив у радянській армії. В якийсь момент зненавидів СРСР, імперію зла. Але він не прийняв незалежну Україну, спершу навіть не помітив, що країна змінилась. Разом із Радянським Союзом розвалюється його ідентичність, а нова не формується. Його батьки були алкоголіками, він мріяв їх вилікувати, заробив багато грошей, але це їх не врятувало. Григорій Мотуз шукав якусь духовну опору. Випадково зустрівся з протестантами – і так почалась його нова історія. Він трансформувався разом із Україною – і це таке друге часове наближення у романі. Потихеньку Григорій Мотуз рухається в бік україноцентричності. Спочатку підтримує Ющенка на виборах – у Маріуполі в 2004-му це було схоже на самогубство. Саме тоді він вперше вивозив з міста свою сім’ю, тому що його реально могли убити. Але він вважав, що поки пам’ятник убивці Леніну домінує в Маріуполі та інших українських містах, країна продовжує перебувати в тіні СРСР. І от у 2014 році його прийомні діти разом із «азовцями» нарешті валять Леніна і дарують йому шматок бронзи з гіпсом від цього пам’ятника. Так починається новий етап у житті головного персонажа – україноцентричний. Він починає намагатись говорити українською та читати українські книжки. І третє наближення – це наші дні. 23 лютого, день напередодні вторгнення російської армії в Україну, – це день народження пастора. Він згадує, як раніше йому гріло душу, що він народився в день радянської армії, а тепер ця дата ріже, наче ножем. Хоча він ще продовжував любити російський народ. Тримався, як особа духовна, наче за нитку Аріадни, за цю любов до російського народу. Він думав, що якщо росіянам правдиво пояснити, що насправді відбувається на Донбасі та в Криму, то російський народ вийде на вулиці і скаже своїй владі: «Не треба стріляти по українцях! Не робіть цього! Ми ж брати!». Але 24 лютого пастор розуміє, що і ця ниточка обірвалась. Що насправді російський народ просто чекав моменту, щоб напасти і підтримує вбивства. У книжці є така сцена. Пастор приїжджає у німецький Майнц провідати в евакуації дружину з меншими дітьми. Зайшов у Собор Святого Стефана і йому подзвонили з повідомленням, що у Маріуполі вбили його доньку. У його прототипа – Геннадія Мохненка – дійсно вбили доньку, а онук серед тих дітей, кого вкрала Росія. В соборі звучить орган і вперше за війну головний герой плаче. А потім згадує, що вітражі у цьому соборі робив Марк Шагал. Німецька влада замовила єврею Шагалу зробити ці вітражі в знак примирення єврейського і німецького народів. Пастор думає: чи може він собі уявити, що за 10 років після війни якийсь український художник зробить вітражі десь у Санкт-Петербурзі на знак примирення українського і російського народів? І з соромом (він же все-таки духовна особа) визнає: цього неможливо уявити. Упевнена, багато українців зараз задумуються над тим, що треба дослідити історію свого родоводу. «Не знати нормально. Ненормально не задумуватися над такими речами», – пишете ви у книзі. Цей роман – як окремий посил до кожного, щоб дослідити свою генеалогію. Чому ви так акцентуєте на цій темі? На дослідження свого роду пастора наштовхує фотографія діда, яка висіла над столом бабусі Марії. Він приїхав у цю слобідку і зустрів там зовсім інших людей, ніж в Маріуполі. Вони його дуже вразили тим, наскільки знають, хто кому який родич. Також в одній зі сцен головний герой ще в досить юному віці потрапляє у будинок німців-протестантів і бачить там фотографії їхніх численних родичів у кількох поколіннях. Його це дуже дивує. Він про свого дідуся майже нічого не знає, а тут люди знають родовід до п’ятнадцятого століття! Як це взагалі можливо? Григорій Мотуз розуміє, що це була свідома політика радянської влади – розмивати історичну родинну пам'ять. Тому йому стає важливим дізнатись, ким були його предки і якими були їхні долі. Коли дізнавався, особливо про тих, кого міг знайти через архіви СБУ – репресовані, закатовані, вбиті, заслані в табори – то жахнувся. Він не міг подумати, що це стосується його так близько. Він не любив Радянський Союз, але це вже було зовсім інше, особисте наближення до історії. Чи не занадто оптимістично називати книжку «Фінальний епізод»? Насправді може бути два трактування назви: песимістичне і оптимістичне. Оптимістичне – що ми переможемо і імперію зла буде знищено. Песимістичне – вибухне Третя світова і наша цивілізація самознищиться. Бо, можливо, як уважає пастор, ця війна триває навіть не 400 років, а щонайменше 2023? Війна між Світлом і Темрявою? Ми просто наразі опинилися на її передньому краї і не розуміємо, наскільки довго вона вже йде. Євген Положій та Геннадій Мохненко у Запоріжжі. У багатьох мешканців України тим часом ведеться своя внутрішня боротьба – між радянською людиною та українським громадянином. Ваш герой перше своє речення українською мовою сказав у 46 років. Ви зараз багато їздите по Україні, в тому числі з презентацією книжки. За вашими спостереженнями: багато таких людей, у яких відбувається внутрішній перелом з радянського на українське? І чи важко їм це дається? Думаю, що непросто. Я завжди вітаю, коли люди переходять на українську мову, нехай спочатку й погано говорять. Одна пані на презентації запитала: «Ви ж дорослий і, певно, що велика частина вашого життя пройшла в Радянському Союзі, а друга частина – в незалежній Україні. І от хіба там не було нічого гарного в СРСР?». Але я ділю своє життя на три історичні кавалки. Радянський Союз, Україна до 2014 року і українська Україна вже з 2014 року й по наші дні. Вважаю, що наша держава стала по-справжньому українською лише після Революції Гідності. У нас україномовна родина, всі наші діти говорять українською в українських Сумах, де люди чудово розуміють українську, можуть говорити, але більшість і досі спілкуються російською. Нас часто в Сумах запитували: «Ви не з Заходу України часом приїхали?». Я спочатку злився, потім почав сміятися: «Ми з Марсу прилетіли. На Марсі, щоб ви знали, українська мова – всемарсіанська». Повернімось до книжки. Які реальні люди стали прототипами інших важливих персонажів? Це дві родини з Маріуполя, які перебували у місті, в облозі і в небезпеці, до середини квітня 2022 року. Родина Штамбурів і родина Терліг. Вони довірили мені свої історії цієї частини свого життя, напевне, найважчої, за що я їм щиро вдячний. У романі вони під іншими прізвищами. З їхніх слів я описую їхнє щоденне перебування у Маріуполі під час російського нападу і окупації. Родина Штамбурів врятувалася в Маріуполі в 2022-му завдяки своєму досвіду виживання у Донецьку в 2014-му. Їхня історія увійшла до роману Євгена Положія «Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)». Є волонтер Василь із Харкова, прототип якого – музикант і волонтер, а зараз боєць НГУ Василь Рябко. Йдеться про перші дні оборони Харкова, і все це у книжці створює загальну атмосферу перших днів та місяців війни. Ще одна реальна людина, яка слугувала прототипом – лейтенант медичної служби Анастасія. 22 лютого прибула у відрядженні до Маріуполю, разом з морпіхами опинилась у підземних сховищах заводу імені Ілліча, а потім пережила всі жахи російського полону. Для мене важливо було точно передати фактаж. Люди, чиї життєві історії увійшли до тексту, зробили фактчекінг. Дуже важливо, щоб події було викладено фактично точно. Але те, як літературні персонажі взаємодіють у романі, – це вже мій художній вимисел, бо це ж художня книга. На презентації у Харкові. З гітарою – Василь Рябко, який став прототипом харківського волонтера. В українських видавництвах вже з’явилось багато книжок про війну в Маріуполі, але в основному це щоденники або спогади. Чи правильно я розумію, що ви перший український письменник, який написав класичний художній роман про Маріуполь? Для мене не важливо перша книжка чи ні. Важливо, щоб вона була якісна. Поки Маріуполь залишається окупованим, російські письменники не гають часу. У липні, наприклад, у місто прибула велика делегація так званого «Союзу писателей России», щоб представити цілу серію нововиданих книг, яку вони назвали «Библиотека Донбасса». Цю літературу вони видають за кошти президентських, тобто путінських, грантів. Якщо станеться так, що ми звільнимо Маріуполь, то який десант українських письменників має висадитись у місті? Остання глава у моїй книжці називається «Мрія», це просто пуста сторінка без тексту. Це місце для наших мрій. Ми з пастором Мохненком домовились про спільну мрію: «Провести презентацію в українському Маріуполі якнайшвидше». А взагалі вибачте за неполіткоректну фразу, але росіяни, як для своїх імперських інтересів, роблять все правильно. По-перше, знищують всі наші проукраїнські книжки на окупованих територіях. Мені присилали інформацію з Енергодара, Нової Каховки та інших тимчасово окупованих міст про те, як викидається мій роман «Іловайськ» та інші книжки про війну, Голодомор, УПА. І зараз, коли деякі наші інтелектуали говорять, що не можна наразі писати книжки про війну, бо вона триває і не все так очевидно, я просто думаю собі: ви серйозно? Чи плануються переклади «Фінального епізоду»? Як на мене, книжка може зайти іноземцям. Бо, попри те, що у ній викладені важкі історичні події України, це все читається і сприймається дуже легко. Я справді намагався написати так, щоб книжка читалася технічно легко. Але переклади – це комерційна річ і, маю надію, що разом з видавництвом Vivat ми будемо розвивати цю історію. Я писав з тим прицілом, щоб іноземець міг прочитати і зрозуміти, як трансформувалася наша країна і наші люди за останні 30 років. Ставив перед собою завдання показати ці зміни художніми методами. Ви ж іще сценарист. Чи є в планах зняти фільм по цій книжці? Адже це готовий сценарій кіно… Ні, роман – це не готовий сценарій фільму. Але у майбутньому мені б, звісно, хотілось, щоб по книжці був створений непримітивний сценарій і знято гарне кіно або серіал. Розмовляла Уляна Стельмашова