Полковник армії УНР, командир мусульманського батальйону, голова таємного ордену, підлеглий Йозефа Ґеббельса, можливий агент ОГПУ чи єзуїтів – все це грані життя одного забутого українського діяча ХХ століття.
Повстання, що змінило перебіг війни
Морозний лютневий ранок. На плацу біля казарми вперше за довгий час багатолюдно. Стоять сірі постаті солдатів. Вони більше схожі на юрбу, аніж на батальйон. Всі вже відвикли від муштри та шикувань. На рукавах потертих шинелей видніються пов’язки із червоних шматків тканини. Недовірливі погляди з-під солдатських папах спрямовані в одну точку. Там, перед імпровізованим строєм – дві фігури. Один із них – молодий чоловік. Одягнутий у цивільне, але постава видає військове минуле, а манери – дворянське походження. Поруч – літній чоловік у чалмі та халаті. Він оглядає стрій солдатів поглядом, у якому читаються одночасно суворість та батьківська опіка.
Молодий чоловік гучно звертається до солдатів. Його слова луною розлітаються над плацом:
“Большевицькі закони відсьогодні втратили свою силу! Я приймаю команду батальйону. Батальйон виходить зі складу Шемахінського полку. “Совєт салдацьких депутатів” розпускається!”
Літній чоловік повторює ці слова татарською мовою. Вже за лічені хвилини червоні пов’язки наповнюють найближчу канаву. Солдатам видають зброю у захопленому змовниками “цейхгаузі”. Молодий офіцер, піднявши над головою револьвера, веде озброєну колону в атаку на міст.
Будівля мистецького корпусу Кам'янець-Подільського національного університету імені Огієнка. Сучасний вигляд. У 1918 році тут були розташовані казарми 3-го мусульманського батальйону
28 лютого 1918 року молодий український офіцер, полковник армії УНР Ігор Комнен-Палеолог зумів самотужки розагітувати та підняти на повстання проти більшовиків 3-й мусульманський батальйон 205-го Шемахінського полку 3-го збільшовиченого Кавказького корпусу. Це сталось у Кам’янці-Подільському, що на той момент контролювався більшовиками. У запеклих боях батальйон захопив два мости через річку Смотрич та практично самотужки зачистив від більшовицьких частин центр міста.
Детальніше про ці події, на жаль, маловідомі серед широкого загалу, ми розповідали у матеріалі “Мусульмани в боях за незалежність України”. У боях за Кам’янець-Подільський в останній день лютого 1918-го року підрозділи УНР та мусульманського батальйону завдали нищівної поразки більшовикам. За лічені години понад 10-тисячне вороже угруповання було знищене або роззброєне. Українські загони разом з союзними німецькими та австро-угорськими військами продовжили звільняти територію України від більшовиків.
Постать одного з головних героїв цієї переможної операції – Ігоря Комнена-Палеолога – одна із найзагадковіших в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років. Його біографія – яскрава, при цьому сповнена білих плям, – заслуговує одночасно пера Яна Флемінґа та Дена Брауна. За її мотивами можна зняти шпигунський трилер чи авантюрний пригодницький фільм.
“Візантійські лицарі” у боях з червоними матросами
Ігор Комнен-Палеолог (барон Шмідт фон дер Лауніц)
Барон Ігор Шмідт фон дер Лауніц (ім’я нашого героя “за паспортом”) народився у 1895 році в родині генерал-лейтенанта російської імператорської армії Івана Шмідта фон дер Лауніца. Батько майбутнього “князя Готії” був відомим винахідником та реформатором російської артилерії. Син, найімовірніше (точних даних про це знайти не вдалося), пішов його стопами та за протекції батька закінчив найпрестижніше у Російській імперії Михайлівське артилерійське училище.
Лауніц-старший, окрім військової науки, цікавився історією власної родини. Згідно з сімейними переказами, рід фон дер Лауніців походив не від абикого, а від одразу двох візантійських імператорських династій – Комнінів і Палеологів. На підставі цього російський генерал-лейтенант вважав себе спадкоємцем правителів князівства Феодоро – середньовічної греко-готської держави, що існувала на півдні Криму.
У 1917 році, після більшовицького перевороту, Іван Лауніц заснував у Петрограді “Костянтинівський орден Святого Георгія”. Ця підпільна організація ставила своєю метою боротьбу з більшовизмом. Вона була проголошена спадкоємицею лицарського ордена, що, за легендою, був заснований у 4 столітті візантійським імператором Костянтином. Великими магістрами ордена були імператори з династій Комнінів і Палеологів. Іван Лауніц проголосив себе їхнім спадкоємцем – наступним великим магістром.
Камінь з середньовічної фортеці Фуна (Крим) з символікою князів Феодоро
У цей час його син Ігор перебував у Києві. Під час Першої світової війни Лауніц-молодший служив у 30-му важкому артилерійському дивізіоні. У 1917 році підрозділ був українізований та перейшов у підпорядкування Української Центральної Ради. Для Ігоря Лауніца Україна була не чужою, адже його мати – уродженка Києва. Проте у листопаді 1917 року артилерійський штабсротмістр вирушає до Криму, виконуючи доручення власного батька.
На півострові у той час вже діяла ланка “Костянтинівського ордену”. За твердженням Лауніца, одним з її членів був і кримськотатарський патріот, муфтій мусульман Криму Номан Челебіджіхан. Члени “Ордену” активно включились у творення Кримської Демократичної Республіки та її збройних сил. Номан Челебіджіхан став першим прем’єром кримського уряду, а член “Ордену” полковник Олександр Вигран – головою штабу Кримського війська. Ігор Лауніц очолив розвідку та контррозвідку збройних сил Кримської Республіки.
Члени Кримського уряду. Другий справа – національний герой кримськотатарського народу Номан Челебіджіхан
Проте кримське державотворення було обірване наступом більшовиків. 14 січня збільшовичені севастопольські матроси захопили Сімферополь, де засідав кримський уряд. Ігор Лауніц брав участь у вуличних перестрілках з більшовиками, а потім 8 днів переховувався в місті з фальшивими документами. Офіцера ледь не вбили збільшовичені фабричні робітники, що впізнали його на вулиці. Зрештою, Лауніцу вдалося виїхати до Києва. Менше пощастило Номану Челебіджіхану та Олександру Виграну, що були страчені більшовиками.
З вогню у полум’я
У Києві Лауніц продовжив службу у 30-му артилерійському дивізіоні. У званні полковника він боронив столицю УНР від червоних банд Муравйова. Брав участь у запеклих боях на Львівській вулиці (нині – Січових Стрільців) та Бібіковському бульварі (нині – бульвар Тараса Шевченка). Після поразки військ УНР Лауніц не встиг евакуюватися разом з іншими підрозділами. Від більшовицької розправи його врятував грузинський князь Нестор Ерістов, таємний член “Ордена”, що видав полковнику УНР документи грузинського солдата. Ерістов – ще одна постать з неординарною біографією. Він воював на боці “білих”, а після поразки – емігрував до США. Жив у Голлівуді та підробляв зйомками в кіно. У фільмографії Ерістова – акторські ролі у 20-ти голлівудських стрічках, переважно – епізодичні.
Князь Нестор Ерістов – російський офіцер і голлівудський актор
Діставшись з усіяного трупами Києва (у лютому 1918 року “муравйовці” влаштували у столиці УНР дещо схоже на те, що цьогоріч світ побачив у Бучі) до розташування українського війська, Лауніц отримав нове завдання від військового штабу. Полковник УНР мав прибути до окупованого більшовиками Кам’янця-Подільського та організувати там антибільшовицький виступ. Із цим завданням він блискуче впорався. Спочатку знайшов спільника – коменданта шпиталю 3-го мусульманського батальйону Борхана Какушкіна, якого посвятив у члени “Ордену”. Схилив на свій бік і батальйонного муллу Садикова, за допомогою якого розагітував цілий підрозділ у день, коли українські війська розпочали наступ на місто.
Після звільнення Кам’янця-Подільського від більшовиків мусульманський батальйон на чолі з Лауніцом був включений до гарнізону та охороняв державні установи. Мусульмани проголосили полковника своїм “мін-башею”, себто командиром тисячі. Проте відносини командира та підлеглих не завжди були безхмарними. Ігор Лауніц запровадив у батальйоні сувору дисципліну, що не подобалось багатьом бійцям, які звикли до більшовицького безладу.
Одного дня полковник дізнався від батальйонного мулли, що окремі солдати змовилися його вбити. Для цього вони заховали гранати та бойові набої. Напад планували, коли командир батальйону мав зайти до казарми. Ігор Лауніц діяв рішуче. Негайно вишикував бійців та заявив їм, що знає про змову. Розповів нібито вже сповістив про це військове командування і тепер казарму нібито оточили австрійські війська. Після цього наказав негайно видати змовників, інакше – підрозділ буде роззброєний і вивезений на італійський фронт. Не встиг порахувати до п’яти, як організатори замаху вже були зв’язані.
Під командою Ігоря Лауніца батальйон взяв участь у визволенні від більшовиків сходу України. Проте на початку травня, після гетьманського перевороту, полковник полишив службу в УНР та повернувся до Криму. До листопада 1918 року був офіцером з особливих доручень при голові Кримського крайового уряду Сулеймані Сулькевичі.
Сулейман Сулькевич – прем'єр-міністр Першого Кримського крайового уряду
Про участь Лауніца у подальших подіях визвольних змагань відомостей немає. У листопаді 1920 року, після падіння “білого” Криму, він, разом з іншими “контрреволюціонерами” емігрував до Константинополя.
Благословення Папи та немилість Муссоліні
У 1922 році – переїхав до німецького Франкфурта-на-Майні. Там нащадок візантійських імператорів несподівано перейшов із православ’я у католицизм та почав налагоджувати зв’язки з іншим відомим Орденом – єзуїтами. Історія відносин українського аристократа з Ватиканом сповнена загадок і білих плям.
На початку 1924 року Лауніц прибув до Риму на запрошення єпископа Мішеля д’Ербіньї, єзуїта, керівника ватиканської Комісії у справах Росії. Йому колишній полковник УНР представив план відродження Римсько-католицької церкви на українських теренах. Ігор Лауніц був навіть удостоєний особистого прийому у Папи Пія ХІ. За його власними словами, Понтифік дав апостольське благословення діяльності “Костянтинівського ордену”.
Папа Римський Пій ХІ
У Ватикані Лауніца зарахували до Папського східного інституту, яким керував д’Ербіньї. Дивовижно, що на той момент українець ні не знав латини, ні не мав попередньої релігійної освіти, що було обов’язковою умовою для прийому до цього закладу. Взагалі нечуваним було те, що колишній український військовик отримав доступ до Ватиканської бібліотеки. У давніх фоліантах Лауніц шукав відомості про історію “Костянтинівського ордену” та власного роду.
Таку блискучу кар’єру барона при Святому Престолі деякі дослідники пояснюють його ймовірною співпрацею зі спецслужбами. Зокрема, український історик Вадим Яшин припускає, що у Константинополі Ігор Лауніц міг бути завербований радянською розвідкою. Радянським агентом, як вважає дослідник, міг бути і єпископ д’Ербіньї – покровитель Лауніца. За іншою версією – спадкоємець візантійських аристократів був агентом єзуїтів, що змагалися за вплив у Папській курії.
Монсеньйор Мішель д'Ербіньї
У будь-якому разі кар’єра українця в Ватикані стрімко розпочалась і так само стрімко обірвалась. Провиною цьому став конфлікт Лауніца з діячем Російської греко-католицької церкви Володимиром Абрикосовим. Абрикосов був значною фігурою у Російському апостолаті на Зарубіжжі. У 1922 році його вислали з СРСР на знаменитому філософському пароплаві. Лауніц інтригував проти Абрикосова, звинувачуючи його у більшовизмі. Проте у російського панотця знайшовся свій впливовий покровитель – монсеньйор Умберто Беніньї. Той мав зв’язки з Беніто Муссоліні – тоді прем’єр-міністром Італії. Майбутній Дуче і наказав вислати українського емігранта з Риму. Цікаво, що покинути Ватикан був змушений і Абрикосов. Дослідники вважають, що інтриги проти російського священника були інспіровані єзуїтами, які намагались обмежити російський вплив у Святому Престолі.
Вчитель Гітлера та президент Португалії: члени ордену “князя Готії”
Про наступний період життя Ігоря Лауніца маємо фрагментарні відомості. Відомо, що українець оселився в Ризі та поступив на службу до латвійської армії. У 1926 році помер генерал Іван Шмідт фон дер Лауніц – закатований органами ОГПУ у Бутирській в’язниці. Його син успадкував посаду “великого магістра Костянтинівського ордена”. Відтоді Лауніц-молодший називав себе виключно “Ігор Комнен-Палеолог”, інколи додаючи титул “князь Готії”.
Нагороди "Костянтинівського ордена Святого Георгія" (гілка Лауніців)
На чолі “Ордена” Комнен-Палеолог розгорнув активну діяльність. Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках йому вдалося налагодити зв’язки з європейськими політичними та аристократичними елітами. Ідеологія “Ордену” Лауніца-молодшого стала ультраправою та антисемітською. Організація об’єднала велику кількість відомих європейських правих діячів. Зокрема, членом “Ордену” став емігрант з Російської імперії князь Микола Жевахов – особисто знайомий з Муссоліні, відомий як автор італійського перекладу “Протоколів сіонських мудреців”.
Ще цікавіший член “Ордену” – німець Рудольф фон Зеботтендорф. У 1918 році він заснував окультну організацію “Товариство Туле”, члени якої того ж року створили Німецьку робітничу партію, що у 1919 році прийняла до своїх лав Адольфа Гітлера. У 1920 році партія стала називатися Націонал-соціалістичною робітничою. Варто зазначити, що згодом шляхи Гітлера та Зеботтендорфа розійшлися. Останній був змушений емігрувати до Туреччини. Тож навряд чи через нього українець мав вихід на німецьку нацистську верхівку.
Рудольф фон Зеботтендорф – засновник окультного нацистського "Товариства Туле"
Надзвичайно успішною була діяльність Комнена-Палеолога у Португалії. В цій країні князь мешкав у 1939-1940 роках, маючи доступ до найвищих владних кабінетів. Членами “Костянтинівського ордену” стали президент Португалії маршал Ошкар Кармона і лісабонський патріарх Мануель Ґонсалвеш Сережейра. Проте поширити свій вплив на фактичного правителя країни – прем’єр-міністра Антоніу Салазара – великому магістру, схоже, не вдалося.
Португальський диктатор Антоніу Салазар (зліва) та маршал Ошкар Кармона (справа)
З нацистської радіостанції – до “Міста карнавалів”
Із початком німецько-радянської війни, Комнен-Палеолог, як і багато інших емігрантів з колишньої Російської імперії, почав співпрацювати з Третім Рейхом. Завдяки своїм талантам (чи згаданим вище можливим зв’язкам зі спецслужбами чи єзуїтами) український князь потрапив не куди-небудь, а у Міністерство пропаганди. Працював у відділі “Венета”, що займався створенням пропагандистських матеріалів для окупованих територій. У спецвідділі було 14 національних редакцій, зокрема – і українська. У ній працювали й інші ветерани армії УНР: відомий графік Микола Битинський і художник-баталіст Леонід Перфецький. Окрім графічної пропаганди, відділ забезпечував роботу радіостанцій національними мовами. Також збирав розвідувальні дані.
Малюнок Леоніда Перфецького зі збірки "Дивізія"
Після поразки нацистської Німеччини Ігор Комнен-Палеолог був змушений емігрувати з Європи, де надзвичайно активно у післявоєнні роки діяли радянські спецслужби. Український князь виїхав до Танжеру у Марокко, а згодом – до бразильського Ріо-де-Жанейро. У “Місті карнавалів” колишній полковник УНР і провів останній період свого життя.
Оселитися в Бразилії князю, ймовірно, допомогли його старі зв’язки зі Святим Престолом. Стало у нагоді і знання португальської мови. Комнен-Палеолог працював у Папському католицькому університеті в Ріо-де-Жанейро, викладав там російську філологію. Можливо, українець і далі підтримував зв’язки з єзуїтами, що мали у Бразилії значний вплив. Йому також вдалося розширити вплив власного “Костянтинівського ордена”. Членами організації в Бразилії стали, зокрема, представники імператорського дому Браґанса – претенденти на вакантний бразильський престол. Згідно з даними з відкритих джерел, членом “Ордену” був голова імператорського дому Педру Енріке де Орлеан і Браґанса. А принц Бертран Орлеан-Браґанса – один із відомих нині живих послідовників організації.
Принц Бертран Орлеан-Браґанса – один із нині живих членів "Костянтинівського ордену"
Великий магістр “Ордена”, “князь Готії” Ігор Комнен-Палеолог помер у Ріо-де-Жанейро у 1976 році. До самого кінця життя український аристократ вів жваву полеміку з дослідниками Середньовіччя – щодо існування візантійського лицарського ордену. Також спростовував претензії династії Бурбонів на спадок візантійських Палеологів.
Наскільки “Костянтинівський орден” був реальною організацією чи декоративним “клубом за інтересами” – важко сказати через скупість даних про його діяльність. Все це створює простір для різноманітних конспірологічних теорій. У будь-якому разі, майже забута постать Ігоря Комнена-Палеолога заслуговує на своє місце в українській історичній пам’яті – як хороброго вояка армії Української Народної Республіки, що після еміграції був помітним учасником політичних і релігійних процесів у міжвоєнній Європі.