Історія

З 26 вересня 1941 року на дні деснянської затоки біля села Ладинка, що у Чернігівському районі, лежить бойовий корабель, монітор «Смоленськ».

Майже 30 років тому, у 1983-у, була спроба чернігівських вояків підняти його з води, але не склалося.

П’ять років тому активісти київської громадської організації «Товариство ветеранів розвідки Військово-морського флоту» дослідили залишки монітора і запланували у вересні нинішнього року підняти його корпус, відновити на заводі «Ленінська кузня» і встановити як пам’ятник на Рибальському півострові столиці, поряд із монітором «Желєзняков».

Проте у наших ветеранів із цього приводу інша думка. Чернігівській громадськості її озвучує колишній морський офіцер, капітан II рангу Володимир Шило.

– Нам треба всіма силами і способами залишити цей корабель у Чернігові, – переконаний Володимир Федорович. – Адже монітор «Смоленськ» героїчно воював саме на чернігівській землі і за неї загинув. Тим більше, що у 1983 році вже збиралися поставити його при в’їзді у місто, між Валом і Катерининською церквою. Місцева влада на це погодилася і виділила трикутник землі під майбутній пам’ятник. Той майданчик і досі не зайнятий. Планувалося, що на відновлений «Смоленськ» буде встановлено гармати і все необхідне обладнання. Десь у 1982-83 роках у затоці біля Ладинки над обстеженням затонулого корабля працювали два водолази з Чорноморського флоту, розраховували, що восени, коли спаде вода, два танкові тягачі з Гончарівської військової частини зачеплять тросами кіль і витягнуть «Смоленськ» на берег. Та в останній момент на місце приїхав високий начальник і спитав: «А що буде, як раптом рвоне?» Після цього вже ніхто не взяв на себе відповідальність за операцію. А згодом і я був змушений переїхати служити в інше місце, а ті, хто залишилися, це питання не довели до завершення через об’єктивні та суб’єктивні причини.

У 1976 році доля привела морського офіцера, уродженця Полтавщини, Володимира Шила до Чернігова. Ознайомившись із історією нашого краю в часи Великої Вітчизняної війни, він захопився пошуком інформації про героїчний корабель Дніпровської військової флотилії, затоплений неподалік обласного центру. І протягом 1978-83 років йому чимало вдалося: крім архівних матеріалів, Володимир Федорович відшукав чотирьох живих членів екіпажу «Смоленська». Встановилися контакти, пішло листування, телефонні розмови, збір спогадів. Зрештою, троє з них приїхало в Ладинку, на місце загибелі свого корабля. Учасники бойових дій на Десні 1941 року надали дуже цінну інформацію, навіть було, за їхніми спогадами, намальовано вигляд корабля з озброєнням на верхній палубі. Нині в Інтернеті є кілька зображень «Смоленська», але вони всі різні і не збігаються з тим, яке підтвердили свого часу очевидці. Схоже, папка Володимира Федоровича з документами і спогадами про долю названого корабля – найповніша з усіх тих, які є у Києві. «А було ж іще більше матеріалів, аби я їх нікому не залишав, – розповідає капітан у відставці. – Коли поїхав із Чернігова на службу в інше місце, то дещо віддав для використання в подальшій роботі колегам, а коли повернувся, то ні намічена робота не була виконана, ні документів не знайшлося. На жаль, для багатьох із нас це звичне діло: нічого не цінувати, не дорожити, все розгубити…»

Із офіційних джерел

Монітор «Смоленськ» спочатку мав назву «Краків». Його збудовано в цьому польському місті, і 1926 року він увійшов до складу Пінської флотилії ВМС Польщі. Судно затопив його екіпаж на річці Піна 21 вересня 1939 року при наближенні Червоної армії, яка підняла корабель і відправила на ремонт до Пінська. Відремонтований і переозброєний, перейменований у «Смоленськ», він увійшов до складу Дніпровської військової флотилії у жовтні того ж року. А в липні 1940-го його включили до складу новоутвореної Пінської військової флотилії, сформованої із суден Дніпровської. Початок війни був невдалим: командування «перекидало» корабель із місця на місце кілька разів, доки в кінці липня 1941-го він не потрапив під ворожий артобстріл. Тоді загинуло вісім членів екіпажу, десятеро було поранено, вийшла з ладу ліва машина і «Смоленськ» відправили на ремонт у Київ. А 7-го серпня він знову став до бою, увійшов у групу вогневої підтримки лівого флангу Київського укріпленого району. 25 серпня брав участь у знищенні однієї переправи через Дніпро, потрапив під удар ворожої авіації. 26-27 серпня в районі містечка Остер (Козелецький район) точилися жорстокі бої, щоб затримати ворога на київському напрямку, і тут не обійшлося без його участі. 2 вересня корабель прийшов у Чернігів для знищення німецької переправи.

Параметри: водозміщення – 150 тонн, швидкість – 9 вузлів, довжина – 36,6 метра, ширина – 6,2 метра, осадка – 0,7 метра, район плавання – 1200 кілометрів. Озброєння: дві 122-міліметрові гармати, дві 45-міліметрові гармати, три 7,6-міліметрові кулемети «Максим», екіпаж – 37 бійців.

Останній бій

За інформацією Володимира Шила, екіпаж корабля не був укомплектований повністю, бо люди гинули постійно, їм на заміну приходили нові, число загиблих ніхто не називає, час від часу моряки йшли воювати на сухопутний фронт, а залишалися лише ті, без кого судно не могло функціонувати. Останній бій «Смоленськ» дав під селом Окунінове на Дніпрі, за переправу. Німці захопили тут плацдарм і залишився цілим міст, по якому вони рухалися на Київ. Наказ радянського командування був жорстким: будь-що, навіть ціною загибелі корабля з екіпажем, треба знищити цей міст. І монітор із трьома бронекатерами, які згодом назвуть річковими танками, прорвав ворожу оборону, захопив тут невеличкий плацдарм, відбили у ворога міст і кілька днів утримував оборону, доки не підійшла підмога. Утримуючи переправу, моряки знищили близько 10 танків противника, кілька артилерійських установок, міномети, мотоцикли, піхоту. Для утримання цієї переправи була сформована і сухопутна група з понад сотні моряків, такий собі десант під керівництвом майора Добржинського. При виконанні цього важкого завдання корабель отримав сильні пошкодження і потрапив у вороже оточення. Чернігів і Київ було здано, тому екіпаж отримав наказ розстріляти боєзапас по ворогу і не просто покинути судно, а затопити його у Десні, а самим іти на сушу. 26-го вересня 1941 року цей наказ було виконано.

Комісар у полоні

Уже на суходолі тяжко поранений Іван Сарапін, комісар монітора «Смоленськ», потрапив у ворожий полон і опинився у концтаборі на території Німеччини. Одужавши, він зумів зв’язатися з місцевими підпільниками і продовжив боротьбу. За це фашисти відправили його у концтабір на півночі Франції. Тут він брав участь у розмінуванні американських бомб, які не розірвалися, і одного разу, коли табірна охорона відійшла подалі, боячись вибуху, четверо полонених утекло. Комісар Сарапін із попутниками не загубився в чужій країні, а пристав до загону Армії французького спротиву. Як йому там велося – не відомо, але згодом він очолив півторатисячний французький загін і командував ним до кінця війни. Тоді займався репатріацією радянських громадян із-за кордону і лише 1946 року повернувся до рідного Дніпродзержинська.

За Чернігівщину загинула майже 1000 моряків

– Хоча від моря ми і далеко, однак матеріалів для морського музею у нас набереться, – переконаний Володимир Шило. – Українські морські збройні сили мають свою історію: лише Дніпровська військова флотилія налічувала понад сотню кораблів і дала 21-го Героя Радянського Союзу. Флотилія дійшла до Берліна, її бронекатери брали участь у його штурмі. Про ці події матеріали є, а от про героїв треба буде ще шукати. Приміром, сухопутна група моряків під командуванням уже згадуваного тут майора Добржинського мужньо билася за містечко Остер, загинуло майже півтори сотні. Із 640 моряків, які утримували залізницю під Ніжином, по якій із Києва відходили на Схід наші бронепоїзди, живими лишилося тільки 27. А скільки було сформовано з моряків розвідувальних груп, коректувальників вогню в тилу ворога? Тому цілком очевидно, що у Чернігові має постати не просто пам’ятник монітору «Смоленськ», а повноцінний музей. От у Києві є морська церква Святого Миколая на воді, в якій на пам’ятній дошці перераховані всі кораблі Дніпровської військової флотилії. Планується зробити таку ж дошку з іменами героїв. І нам не завадить ще одна історична пам’ятка, ще один туристичний і виховний об’єкт. Чернігівській громаді треба «відвоювати» «Смоленськ» у киян, тобто переконати їх у тому, що корабель має постати у нашому місті, знайти кошти на розробку проекту постаменту і музею. І цілеспрямовано працювати над реалізацією проекту.

Рвонути не повинно

Столичне «Товариство ветеранів розвідки Військово-морського флоту» вже має досвід підняття з води затонулих кораблів, їх реставрації і встановлення на постаменти. Коли спадає рівень води в річці, затонулий об’єкт огороджують великою бетонною коробкою, викачують звідти воду і очищають залишки корабля від мулу. Коли все готово – піднімають корпус спеціальним краном. Так що рвонути вже ніщо не повинно. Звісно, така процедура не може коштувати дешево. Але про точну суму наразі кияни не кажуть. Так само зрозуміло, що без зацікавленості міської та обласної влади, меценатів, громадськості цей проект може виявитися непідйомним. Більше того, при найменшому зволіканні чернігівців корабель постане на Рибальському півострові столиці. Схоже, саме цим справа і завершиться. Бо, крім вислуховування “прекрасної ідеї“ з вуст відставного капітана протягом кількох місяців, господарі великих кабінетів так нічого й не зробили. Дорого.