Двоповерховий храм
Ніжинська церква Іоанна Богослова — 1752 року. Правиться другий рік. Там ремонт. Батюшки працюють нарівні з прихожанами-робітниками.
— Тут були полички, бо архів на них тримався. Бетон замість підлоги, — під стукіт молотків розказує Януарій. — Зараз вже правиться на олтарній частині, отам, де виступ. — показує. Храм Іоанна Богослова — єдина двоповерхова будівля церкви в Ніжині. Внизу — теплий храм, є облицьована плиткою грубка, а на другому поверсі — літній. Священики мріють: згодом, коли прихожан буде багато, правитись може одночасно в обох храмах. А поки що зверху — склад. — Паски вже святять? На сповідь приходять? — А якже. Потрошку громада розширюється. Зараз основних прихожан 20 чоловік, для Ніжина — непоганий результат. У місті багато церков, тому велика громада не очікується. 48-річний ієродиякон Януарій (в миру — Іван Гончар) — у Ніжині третій рік. Іконописець, реставратор. Син народної артистки України Ніни Матвієнко. В 33 роки постригся в монахи. Батько, Петро Гончар, — директор музею Івана Гончара в Києві. Українського скульптора, етнографа, діда Януарія (внука назвали на його честь). — То ваш талант іконописця — від діда? — Нас з братом ніхто не питав. Батько віддав обох навчатися в художню школу. Я там — з шостого класу. — Ікони ваші в цьому храмі є? — Поки що ні. Тільки відреставро-вані мною. Зараз робимо іконостас. «Більшість священиків у Криму — українці. Голосували за анексію» У монахи постригся в Криму. В Свято-Успенському Бахчисарайському монастирі служив монахом 12 років, аж до анексії, — розповідає. — Чи була конфронтація з братією в монастирі? — Вони проросійські. Настоятель дав благословення йти голосувати за анексію, це було обов’язково. Я не ходив, і всі це знали. Не тільки не приховував свої погляди, а й сварився через це. — Священники, монахи там місцеві, з Криму? Чи з Росії? — Більшість із Західної України були. Але — московський патріархат. — У Криму не намагалися вас відлучити від церкви чи з монастиря виселити? — Статус мами завжди допомагав, — сміється Януарій. — Я сам виїхав з Криму, це було шість років тому. В монастир приїжджала дівчина, художник, яка допомагала мозаїку класти її батько, священик, служить у Крутах, що під Ніжином, і він взяв мене дияконом у свою церкву. І Ніжинський єпископ прийняв. Це ще був московський патріархат. До отримання Україною Томосу. «Мені не потрібен був його дозвіл, щоб приєднатися до української церкви» — Коли з Крут, через Ніжин, їздив до батьків у Київ, проходив повз храм Іоанна Богослова. Там був архів, а я мріяв: от би служити в цьому храмі. І після отримання Томосу зразу вийшла постанова міськради про передачу кількох церков громадам ПЦУ. Передали і цю будівлю Православній церкві України. І я прийшов сюди. — У архиепископа Климента (митрополит Ніжинський і Прилуцький МП) великий вплив. Як вам вдалося поміняти конфесію? — Я не питав дозволу отця Климента. Бо Вселенський патріарх, що в Константинополі, повернув законні права Київській митрополії. Ми можемо не питати дозволу. Все на ентузіазмі — Ієромонах Софроній теж із Києва, рік як приїхав зі Звіринецького монастиря. І зараз ми тут удвох з ним монашествующі. — На Чернігівщині це буде перший монастир ПЦУ? — Є ще в селі Радьківці, на Прилуччині, настоятель — отець Петро. Там двоє монахів. Знаю ще поодиноких, порозкидуваних по області, які живуть на приходах при церквах. Зараз все менше бажаючих. Скрізь. — У Ніжині живете де? В келіях? — Знімаємо квартиру. Платять мої батьки. Квартплата плюс комуналка. Наше житло і є келія. Хата на дві кімнати — окрема у отця Софронія і в мене. — А якщо монахів стане більше? — Монах має жити сьогоднішнім днем. Будувати тут не дозволяється, бо пам’ятка національного значення. Є на церковному дворі колишній будинок священика, але його віддали музею мореплавця Лисянського. У ПЦУ все на ентузіазмі. Але це якраз і плюс. У келіях монаху можна все, що совість дозволяє — Що можна, а чого не дозволяється в келіях? — Заборон нема. Є те, що корисне монаху, і те, що його відлучає від Господа. Твоя совість і є мірилом. Телевізора нема. Ми користуємося комп’ютером, бо це нам треба. Ми ж працюємо з іконописом. Інформація, спілкування, —- ми в сучасному світі живемо. Товаришуємо з багатьма друзями. Килими є, доріжки, все в рушниках. і побутова техніка, яка треба. їсти готуємо на газу, самі. Може, раз на тиждень хтось з бабусь підгодує — принесе їжу. Прибираємо по черзі. Я люблю, коли ідеальна чистота. Але буває, зі стройки приходиш — і сил вже немає. — Вдома чистота була? — Так, вдома, де мама, завжди чисто. Вона дуже любить чистоту, бабуся також любила. Останні п’ять років наймає прибиральницю, старенька стала. — Монаху в квартирі важче? — Для монаха важливо воздєржаніє. Все можна, але не надміру. Не переїдати. Вино, наприклад, можна, але не упиватися. — І пиво? — Пиво взагалі монахи придумали. Є холодильник. Спимо в ліжках — Не на дошках? — В юності я пару разів пробував на підлозі спати. В Бахчисараї. Перший рік там ми всі жили в печерних будиночках у скелі. Але братія дуже хворіла, зуби випадали через агресивне середовище вапнякових печер. Тому настоятель переселив багатьох в окремі братські корпуси. — Ви також через це пройшли? — Звичайно. Кожний монах з юності здійснює подвиги, а на старості уже знижує планку. Але Господь все рівно дає хвороби. Сьогоднішнє монашество — це якраз терпіти те, що є. — У чому суть служби монаха? — Якщо коротко — молитва за весь світ. Встаємо о п’ятій ранку, потім келійне правило. Молитви, встановлені для монахів, які ми читаємо. Але, скажімо, якщо хтось хворіє, можна почати пізніше. Вечірня молитва — в храмі, але через ремонтні роботи служимо поки що тільки для себе. Потім увечері хтось дзвонить, попросить помолитися. Щоб Господь допоміг рішення правильне прийняти перед важливою подією. Є спільні молитви, є окремо. Взагалі намагаємося молитися кожну хвилину. Постійне предстояння перед Богом. Священники ПЦУ шиють і таксують Януарій відповідає на дзвінок. Мобільник не кнопочний. але й не айфон. — Робочий, треба ж працювати, — диякон кладе телефон назад у кишеню куртки. — Хороший телефон, з інтернетом. Екран обов’язково треба — ми через фейсбук спілкуємось. Мене в ФБ нема, Сафроній є. Щоб поменше про мене знали, хочеться усамітнитись. — А як хтось прийде на сповідь: «Порадьте, батюшко, як мені жити — втратив віру в людей», то настановите, поговорите? — По-перше, я не священник, а ієродиякон. Це до Софронія. — Монахи зарплату чи якусь грошову допомогу отримують? — Ні. І священики не отримують. Більшість самі заробляють. Шиють, таксують. ПЦУ — поки що найбідніша церква. Є робота, за яку мені платять, — іконопис Пишу ікони, роблю іконостас на замовлення. — Малюєте у своїй келії чи у вас є окрема майстерна? — Хочемо майстерню, шукаємо. Але зараз пишу в келії. — Скільки часу йде на створення ікони? — Важко сказати, бо я і стіни оббиваю. і реставрую ікони, роблю проект на іконостаси. Зранку от люстру в нижньому храмі відреставрували. Була лобита-лоламана. Ми її вимили, почистили, деталі відремонтували, ходили на завод замовляти. Я ціле літо писав ікони. А перед цим розписував дитячу школу в Києві на Дарниці, космос малював. — Фейсбук допомагає знаходити клієнтів? — Менший брат Андрій — художник, іконописець у Києві, він мені роботу підкидає. Але, звичайно, ці кошти на храм такого рівня — мізер. — Але ж і прихожани щось приносять, жертвують? — Того не вистачає, щоб утримувати храм, і хор. Це не ті гроші, що має московський патріархат Тим, хто жертвує по-багатому, треба, щоб і церква була багата, і це було всім видно. Воно ж чим більше пожертвує, тим більше гріхів проститься. «На біленькій машинці Тоні Матвієнко возимо мішки з цементом» — Тобто ніжинська церква Іоанна Бегослоеа тримається на кошти Ніни Матвієнко? — Не тільки, але левова частка — пожертви мами. Сестра Тоня машину віддала в користування («Хонда» 2013 року). Біленька така. Ми мішки з цементом на ній возимо. Вона, звичайно, дамська машинка, але вже про це забула. В кожному монастирі потрібне авто. Одне діло, коли за свої гроші вибираєш і купуєш те. що тобі треба в хазяйстві. Інша справа, коли тобі пожертвували. Який автомобіль дали, такий і добрий. — А Тоня з Арсеном приїжджає? — згадала чоловіка Тоні Матвієнко Арсена Мірзояна. — Батьки приїжджали, а вони ще ні разу. Ми тільки рік як організувалися з хатою, а то я їздив з Києва туди-сюди. Не буду казати, що тільки мама допомагає, потрошку й інші відгукуються. Вони — не церковні люди, але відчувають, що це треба робити. От зараз на троє дверей в храм пожертвували. Оце дерево на підлогу купили нам ніжинські підприємці Марина Соловей і Тарас Шкурко, інша жінка, Ніна Миколаївна, на плитку гроші дала. Начальники Ніжинського та Борзнянського лісових господарств виписали лісу на іконостас. Як порахувати, то дали всі близько трьох тисяч доларів А вклали ми сюди вже близько 30 тисяч доларів, і того, що зробили, ще навіть не видно. На ремонт храму такі треба кошти! — Хочете зробити головним храмом ПЦУ в Ніжині? — Нема такої мети. Благочиння знаходиться в Ніжині в кафедральному соборі Всіх Святих. Але храм Іоанна Богослова — пам’ятка архітектури і до її реставрації треба підійти серйозно, з історичного боку. Відновити. «Якби ж було два життя, щоб порівняти. Але я щасливий» — Що вас спонукало стати монахом? Може, зіркові батьки в дитинстві уваги не приділяли? — Ні-ні. Не кожен може бути монахом, як не кожен може бути космонавтом або трактористом. Це покликання. Якщо людина старається жити Богом, вона чує, коли Господь кличе. Я прийшов до церкви у 18 років, коли вже навчався в Київській художній академії. Потім деякий час жив на приході. А прийняв монашество у 33. — Зрілий вік. У вас була дівчина? — Наречена. Я був закоханий, хотіли створити сім’ю. Ми познайомились у церкві на Миколаївщині, обоє віруючі. Зустрічалися з рік, їздили разом. Але через деякі обставини, не хочу розповідати, сім’я не вийшла. Як і в кожної людини, це проходило боляче. Але монашество не було актом через нещасну любов. Ні. Просто в мене не склалося сімейне життя. Через деякий час покликали як художника в Бахчисарай. Там відроджувався монастир. І мені сподобалося, відчув, що це моє. — Не шкодуєте, що не стали просто батюшкою? Одружитися можна було, літом завести… — Тоді б не було монаха Януарія. Якби ж два життя, щоб порівняти. Зараз я щасливий, що монах. А як би воно було, якби було інше життя, ніхто не знає. У кожної людини є особисті стосунки з Господом. Через різні обставини, через людей. — Але ж він вам не відповідає напряму? — Звичайно, відповідає. Християнство — це жива релігія. «Коли поет напише слово, воно залишається» — Поет Дмитро Павличко присвятив вам і вашій мамі вірша зі звинуваченнями. Ви читали? — Так, два роки тому побачив. А він, мабуть, давно інтернетом гуляє. Це ще коли я був у московському партіархаті Я перепостив того вірша. Цікаво було, що люди на це скажуть. Батько відреагував: «Нащо? Ця гадость вже написана, треба навпаки забути про це. Сумна сторінка, краще її перегорнути». А мама не розстроїлась, вона через таке пройшла! Ми ж за незалежність воювали, всі гарячі були. І він погарячкував. Це була десь несправедлива образа. Поет емоції вилив і йому неважливо, як насправді. А слово залишилось. Сподіваюся, у мами з Павличком вже хороші стосунки, він зі мною не спілкувався, не знає, що я за людина. Йому все одно. Просто написав мамі докір, що я в московському патріархаті. А світ набагато складніший. — Як побороти образу в собі? — Навчитися любити іншого І ставити іншого вище себе. Я не ображаюся. Ми всі стояли за Україну. Ходили з прапорами. Я розумію, чого він так написав. * * * У тему Один пустельник постійними молитвами і постами дійшов такої святості, що вільно жив із дикими звірами, годував їх, а ті його не чіпали. Якось один із отців монастиря, стіни якого височіли не так уже й далеко від скромного пустельникового житла, сказав йому: – Якщо ти хочеш досигти ще більшої святості, то піди в монастир і спробуй ужитися з братами. gorod.cn.ua, Олена Гобанова, «ВісникЧ» №36 (1843) від 9 вересня 2021