Триває круглий стіл «Стародубщина – втрачена українська земля» у приміщенні готелю «Україна» в Чернігові.
Учасники заходу – історики, громадські діячі, журналісти та інші зацікавлені цією темою.
Організатор – культурно-мистецька громадське об’єднання «Справедлива історія Чернігівщини» (КМГО СІЧ).
У березні 1918 року уряд УНР, ухвалив закон про адміністративно-територіальний устрій України, згідно з яким Стародубщина, визнавалася частиною Української Народної Республіки, ставала повноправним утворенням у складі незалежної України – землею під назвою Сіверщина, а Стародуб її земським центром.
З історії питання втрати північних територій Чернігівської губернії (1917 -1919).
У 1917 p. Чернігівська губернія складалася з 15 повітів. В контексті Української революції постало питання про кордони української автономної республіки. Центральна Рада та Генеральний Секретаріат вважали, що північні кордони Чернігівської губернії і повинні були стати державним кордоном з Росією. Тимчасовий уряд з тим не погоджувався, намагаючись відокремити від Чернігівщини чотири північні повіти: Мглинський, Суразький, Стародубський та Новозибківський як неукраїнські, своєю інструкцією від 4 серпня 1917 p.
Центральна Рада не піддалася на шантаж і III Універсалом (листопад 1917 p.) визнала Чернігівську губернію в існуючих кордонах територією Української Народної Республіки. Відтоді наша губернія стала не імперською адміністративно-територіальною одиницею, а складовою частиною устрою власної держави.
Проте змінилася влада в Росії, і з приходом більшовиків дискусії припинилися, почалися військові дії.
Звільняти українські території від більшовиків вдалося за допомогою військ Німеччини та Австро-Угорщини за рішенням Берестейської угоди між УНР та державами Четверного союзу. Під тиском німецьких військ більшовики у березні 1918 p. визнали суверенність України, погодилися на тимчасовий кордон («нейтральну зону»), що проходила по лінії Сураж - Унеча - Стародуб - Новогород-Сіверський - Глухів. Але це зовсім не завадило їм вводити до нейтральної смуги і південніше неї, на визнану територію УНР, пізніше Української держави гетьмана П. Скоропадського свої банд-формування.
Сто років тому більшовики вели на півночі нашої губернії гібридну війну. Практично це означало, що Чернігівських губерній стало дві: одна на основній території Чернігівщини, що увійшла до Гетьманату Скоропадського, інша у складі більшовицької Росії, куди без жодних міжнародних договорів потрапили 43 волості Чернігівщини з центром у м. Почепі.
З цієї бідної території, куди вся Чернігівщина та інші українські губернії століттями поставляли хліб, більшовики почали вивозити «все на Москву». Залізничники Новозибкова скаржилися, що якби записувати всі бешкети, насильства, розстріли, знущання словом і ділом наймитів Леніна з амністованих каторжників, не вистачило б цілого номеру Чернігівської земської газети (більше 10 великих аркушів).
Найбільше тероризував населення більшовик П.Б. Шимановський. Проти його грабувань, ґвалтувань, арештів з вимогою викупу 31 березня 1918 p. повстав Мглинський майдан. Селяни Мглину та навколишніх сіл оточили будинок більшовицької ради. ІЛимановський дав команду стріляти у натовп з кулеметів, виставлених у вікнах. Відразу вбили 6-х, поранили 15. Але селянство не здавалося, а коли врешті Шимановський вийшов на переговори, розлючений натовп його буквально розтерзав. Зібрання мешканців Мтинського повіту ухвалило рішення приєднатися до України, арештували залишки червоноармійців і озброїлося гвинтівками з 'їх складу.
Повстання тривало декілька діб, допоки вистачало набоїв, потім було придушене більшовицькими загонами. учасники були репресовані. У квітні подібне повстання спалахнуло у Суражі. Представники інших північних повітів Чернігівської губернії зверталися і до німецького командування, і до Гетьмана з вимогою приєднання до Української Держави. Були ще вимоги білорусів, що також проголосили свою незалежність і вважали північ Чернігівщини своєю етнічною територією. Москва готувала мешканців до «плебісциту»: російські агітатори дискредитували владу Української Держави, залякували арештами і розстрілами населення.
Після захоплення влади більшовики діяли швидко і рішуче, здійснили те, що намагався зробити ще Тимчасовий Уряд – попри волю місцевого населення жити в Україні, неодноразово висловлену органами місцевого самоврядування, північні повіти Чернігівшіини у травні 1919 p. були відрізані від губернії і від суверенної ще тоді України та передані до новоутвореної Гомельської губернії РРФСР. Територія Чернігівської губернії зменшилась на 15 тис. кв. км., на яких станом на 1917 p. проживало 636 638 чол. Маючи владу, більшовики більше не гралися у плебісцити, але обіцяли місцевим мешканцям: «Московія вам все дасть».
Проте голова Стародубського повітвиконкому Парлюк відправив до Чернігова, Києва та Москви телеграму з протестом від імені двохсотгисячного населення повіту, яке «вважає себе в історичному, економічному і географічному відношенні українцями». Замість хліба, з Росії присилали загороджувальні загони, які виловлювали дезертирів і відбирали «лишки» зерна. Тому повстання проти більшовицької влади тривали і в 1920р.
Оскільки за століття від часів Української національної революції алгоритм захоплення сусідніх територій Росією практично не змінився, сучасному суспільству та державним діячам України варто вивчити гіркі уроки нашої історії і не наступати знову на ті ж граблі.
Ірина Еткіна, доцент кафедри всесвітньої історії Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка
СТАРОДУБЩИНА З віків страждань, з віків руїни Крізь кров'ю зрошені літа, Встане нова моя Вкраїна, Моя Вітчизна золота. Андрій Кравченко, 1943 p. У Стародубському полку, В години славної ознаки, На чеснім, праведнім віку Служили гетьману козаки. Минув отой славетний час І не залишив навіть слова, На Стародубщині у нас Забулась кровна рідна мова. Тепер у нас Московська Русь, З-під храмів гавкають собаки, І лиш зітхне сивий дідусь І скаже: "Дожили козаки!" Гетьмани, Ляхи, Жигаї, І Буряки, і Дорошенки, Забудуть й прізвища свої, Як забули Вкраїну-неньку. Неначе не сини землі, А гультяї і розбишаки, Безслівні земляки мої, І справді, дожили козаки! Зітліли в порох сторінки, Чесною кровію политі, Де по могилах вояків, Гуляють перевертні - діти. Але Вітчизна золота - Вкраїно, мов степові маки, Крізь кров'ю зрошені літа, Зростуть нові твої козаки. Постане новий Чигирин, Не змовкне прадідівська слава, І Стародубський блудний син, Згадає, де його Держава.
Вірний із Стародубщини
Давня Чернігівська земля – Стародубщина – чекає на повернення
В 2014 році Росія окупувала український Крим. Тим самим порушивши всі постулати міжнародного права, що закріплені Статутом Організації Об'єднаних Націй (ООН): принципи суверенної рівності держав, незастосування сили і погрози силою, непорушність державних кордонів і відмова від територіальних претензій.
Окрім того, росіяни порушили Гельсінський заключний акт 1975 року,
Будапештський меморандум 1994 року, цілу низку міжнародних угод у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Співдружності Незалежних Держав.
Такий спосіб грубого порушення домовленостей та міжнародного права та дипломатії притаманний не тільки сучасній Росії. Подібним чином діяли більшовики у 20-х роках минулого століття, відбираючи в України землі Стародубщини.
«Як окрема історико-етнографічна земля Чернігово-Сіверщини Стародубщина сформувалась у добу середньовіччя та раннього модерного часу навколо таких північноукраїнських міст, як Стародуб, Мглин, Почеп, Погар, Сурож, Трубчевськ, Новозибків та ін.
Протягом тривалого часу тут існували такі державно-територіальш утворення та адміністративно-територіальні одиниці, як Стародубське князівство, Стародубський уїзд, Стародубський повіт, Стародубський полк тощо.
Сьогодні територія української Стародубщини поширюється на частину Брянської області Російської Федерації - Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почепський, Ста- родубський, Суразький та Унецький райони», - пише про Стародубщину відомий український історик та публіцист Тарас Чухліб.
За різними оцінками, площа відкраяної від України у 1919 році землі становить від 14 до 19 тисяч квадратних кілометрів.
Цікаво, що відрізати від Чернігівщини територію Стародубщини допомогли самі ж українські комуністи.
У лютому 1919 року у Москві на Міжвідомчій нараді з питання виділення
Гомельської губернії і встановлення кордонів з Україною було запропоновано: «повіти, що лежать на північ від стратегічної лінії Гомель Брянськ, Суразький, Новозибківський, Мглинський і Стародубський, приєднати до Великоросі'!'».
Звичайно ж, в основу такого поділу було покладено зовсім не думку населення, чи національну знаку, а міркування виключно державного порядку. Тож у підсумку зі складу Чернігівської губернії до Гомельської губернії передали Суразький і Новозибківський повіти, а також умовно
Глинський і Стародубський - аж до з'ясування питання про утворення Брянської губернії.
Ці кордони через кілька тижнів підтвердив робітничо-селянський уряд України. Тоді ж Політбюро КП(б)У визнало недоцільним ставити питання щодо прилучення Стародубщини до України. Таким чином, позиція саме українських більшовиків, які мовчки погодились на запропоноване у Москві рішення, призвела до втрати цих територій.
Українська громадськість не тільки не забуває про Стародуб як про старовинне місто з традиціями самоуправління та осередок козацтва.
У світлі останній подій, які то зміна геополітичної ситуації, порушення міжнародних домовленостей, Україна має повне право не тільки на збройний захист своїх кордонів та відвоювання Криму, але і на повернення власних історичних земель, свого часу відторгнутих від Україну.