Станом на 1887 рік єврейська община міста Борзна була другою за чисельністю після української. Кожен 8-й борзнянець був євреєм та називав ідиш своєю рідною мовою.
Сьогодні борзнянських євреїв можна заносити у Червону книгу, бо їх у райцентрі лишилося всього кілька чоловік (принаймні, вони самі так запевняють).
Сучасна єврейська община міста Борзна була утворена наприкінці 1980-х років. Тоді вона налічувала 12 чоловік, а її керівником була Литманович Єлизавета Самойлівна. З тих часів єврейська «діаспора» у райцентрі тільки зменшувалася: хто у Ган Еден (рай в іудаїзмі) емігрував, а хто, як гверет (пані на івриті) Литманович, на Землю Обітовану.
Зараз, за словами Григорія Ілліча Долгановського, нинішнього і другого в історії сучасної єврейської общини Борзни її голови, євреїв у райцентрі проживає всього… четверо серед 10-тисячного населення.
– Більше євреїв у Борзні немає, – говорить пан Долгановський. – У районі також. Якби були, я б обов’язково знав. Інформація б дійшла. За зовнішністю визначити, чи є людина євреєм, я не можу. Тож і відповісти на Ваше запитання, чи Ви не єврей, не можу.
З чотирьох борзнянських євреїв лише пан Долгановський та 93-річна Келя Залмівна Кноп – справжні, тобто такі, мами яких були єврейками. Євреями у пані Келі та пана Григорія були й батьки, але ж для визначення єврейства обов’язкова умова – саме мати.
Талмуд, кодекс релігійно-юридичних правил життя євреїв, з цього приводу каже: «…син від ізраїльтянки називається твоїм сином, а той, що народився від язичниці, називається не твоїм сином, а її сином…». Рав Ашер Кушнір, один з найвідоміших російськомовних рабинів, логіку пояснює так: «Якщо людина сумнівається у своєму походженні від одного з батьків, то з більшою вірогідністю вона може бути впевненою в тому, що його мама – це дійсно його мама, а ось тато…».
Виняток із правила
Маму пана Долгановського у дівоцтві звали Шур Розалія Григорівна. Все життя вона працювала у місцевій школі, викладаючи російську мову і літературу. Ілля Семенович Долгановський, батько пана Григорія, також «на пупа не брав» – працював заступником головлікаря Борзнянської лікарні з господарчої частини. Все згідно звичних українських стереотипів, які кажуть, що євреї важкої фізичної роботи не люблять.
– З будь-яких правил є винятки, – посміхається Григорій Ілліч, у якого ще з молодості руки по лікті у мазуті. Працював він водієм, техніком, механіком тощо. Керувати автомобілем пан Долгановський навчився на курсах водіїв при ДТСААФ, куди його направили з військкомату. Після строкової служби у Десні та Дніпропетровську він повернувся у Борзну і де тільки не шоферував: швидка, радіозавод, редакція районки…
За «баранкою», за словами пана Долгановського, заробляв у радянські часи він добре. Каже, що робота була важка, бо за кермом перебував ледь не цілодобово: розвозив на увесь СРСР вироби борзнянського заводу «Квадр». Однак і зарплата у 300-400 рублів – дуже добрі тоді гроші.
– Через чорний хід потрапляв до вантажників московських магазинів і через них брав камбалу по 65 коп./кг, морського окуня – 75 коп./кг, смаженого палтуса – 1,7 руб./кг і багато чого іншого. А молоко яке тоді було: 6% жирності, – згадує Григорій Ілліч часи застою імені дорогого Леоніда Ілліча. – Береш літр такого молока, батон та 200 грамів палтуса – цілий день ситий.
Паралельно з середньою освітою, пан Долгановський здобував і музичну. У 1973 році він закінчив борзнянську музичну школу по класу тромбон, а пізніше вчився на трубу. Завдяки вмінню грати Григорій Ілліч досяг дечого і на музичній ниві. Зараз він член духового оркестру в місцевому будинку культури (2 роки тому колектив став «самодіяльним народним»). Окрім цього, пан Долгановський керує похоронним духовим оркестром.
Репетиції у будинку культури відбуваються двічі на тиждень. Музиканти готуються до виступів на міських святах. Грають і єврейські мелодії. Такі, наприклад, як «Хава нагіла» (з івриту – «давайте радіти») та «Сім-сорок».
Своїх не кидають. Навіть атеїстів
Григорій Ілліч вже скоро стане пенсіонером, а це для членів єврейської общини означає допомогу від благодійних фондів, пов’язаних з Ізраїлем. Щороку голови релігійних общин міст області направляють благодійникам довідки з пенсійного фонду щодо пенсій їхніх членів і, якщо ті вирішать, що пенсія у людини замала, упродовж року будуть допомагати продуктами, одягом, паливом, ліками тощо. Також до кожного єврейського свята усі члени общини безкоштовно отримують продуктові набори, до Песаху (єврейський Великдень) – вино та мацу.
Навіть у часи масової еміграції євреїв про виїзд до Ізраїлю пан Долгановський не думав, хоча його племінник, виїхавши з Білорусі, безкоштовно отримав там освіту та працює директором «McDonald’s» у міжнародному аеропорту Бен-Гуріон. За словами Григорія Ілліча, в Ізраїль слід їхати або молодим, коли мову, звичаї тощо всмоктуєш, як губка, або в похилому віці, бо там дуже хороша пенсія. В останньому є один мінус: пізніший, у порівнянні з Україною, вихід на заслужений відпочинок. Жінки там стають пенсіонерами у 62 роки, а чоловіки – у 67. До того ж уряд країни прагне підняти жіночий пенсійний вік до чоловічого, бо нинішній вважає «недозволеною розкішшю» для країни.
– Тут я народився, тут виріс, тут мої батьки поховані, а тому і я тут буду остигати, – говорить пан Долгановський. Батьки Григорія Ілліча поховані на єврейському кладовищі міста Борзна. Одна з відмінностей цвинтаря – жінок та чоловіків там ховають у різних частинах, а тому «забронювати» місце поруч зі своєю половинкою, як це практикують на загальних кладовищах, не вийде.
– Для того, щоб перейнятися єврейськими традиціями, – говорить Григорій Ілліч, – слід через себе їх пропустити, потрібно хоча б у школу єврейську ходити, а такої у часи мого дитинства у Борзні вже не було.
Дід та бабуся пана Долгановського єврейських традицій ще дотримувалися, а вже його батьки та він – ні: не шанує суботу, їсть свинину. Та й «за вірою» – атеїст. До війни у Борзні була синагога, де місцеві іудеї могли спільно помолитися. Пізніше радянська влада перекувала розсадник «опіуму для народу» в дім «найважливішого з мистецтв» – перетворила синагогу на кінотеатр. Зараз будівля в оренді у торговців.
– Я не хрещений, – каже пан Долгановський, – бо часи тоді такі були, що пропагувався атеїзм, і всіх нас ростили невіруючими людьми. А ось дружина моя, українка за національністю, хрещена. Діти православні.
За словами Григорія Ілліча, у часи, коли релігія стала дозволеною і всі масово, у першу чергу вчорашні закляті атеїсти, почали повзати на колінах та цілувати ікони, він вирішив лишатися таким, яким був усе попереднє життя, – невіруючим.
– Батьки дружини, коли дізналися, що вона хоче вийти заміж за нехрещеного та ще й єврея, думаю, були не в захваті. Але у нас були почуття і, що б батьки не думали, їм довелося поступитися.
Єврейської мови пан Долгановський не знає. Каже, у дитинстві, коли мовою предків розмовляли дід з бабусею, він її розумів, але після того з нею не стикався, а тому зовсім забув.
Від відповіді на питання «Чи правда, що євреї правлять світом?» Григорій Ілліч красиво ухилився, а ось з тим, що більшість євреїв начебто дуже розумні люди – погодився. Щоправда, як і у випадку з роботою, він також виявився винятком: школу закінчив з трійками з точних наук: алгебра, геометрія, фізика, астрономія.
«Приходьте завтра»
Келя Залмівна (народилася у 1922-гу річницю Христа – людини, що не становить для іудеїв жодного інтересу) в школі вчилася добре. Після борзнянської десятирічки вона здобувала освіту за єврейським профілем – у Львівському обліково-кредитному технікумі, який тоді підпорядковувався Державному банку СРСР.
37 років життя Келя Залмівна працювала біля грошей: завідувачем касою ощадбанку СРСР у Борзні. Незважаючи на «грошову» посаду, заробітна плата пані Кноп становила всього 80 рублів, а у керівника борзнянського відділення – 110 рублів. Невелика зарплата не заважала, за її словами, нормально жити. А з пенсією у 1300 гривень – важкувато.
– Якби не благодійний фонд та Григорій Ілліч Долгановський, мене б уже, можливо, і не було, – говорить Келя Залмівна. – Як одній жити?
Пані Кноп найсуттєвіше від усіх інших борзнянських євреїв відчуває допомогу благодійного фонду. Їй оплачують послуги доглядальниці, а також частково харчі, дрова, ліки. Грошей не дають, а на основі пред’явлених документів перераховують кошти відповідним організаціям.
Таку б допомогу родині пані Кноп на початку 30-х років минулого століття, коли її батько Зіновій (Зяма) Абрамович від безвихіддя змушений був залишити дружину з чотирма дітьми та їхати на Донбас заробляти гроші. У Борзні він шив шапки, а там, у 1933 році, помер.
Слід зазначити, що пані Кноп, як і деякі члени її родини, досягли деяких успіхів у партійній кар’єрі. Келя Залмівна у 1944 році стала членом КПРС, а згодом обіймала посаду секретаря борзнянської партійної організації. Її старша сестра, Раїса Залмівна, була 1-м секретарем райкому комсомолу. Мати, Хая Калманівна, також була членом КПРС, але робота її цивільна – бібліотекар.
– Хоча до 1970 року у нас не було власної квартири, хоч з грошима завжди були проблеми, життя у мене було непоганим, – підсумовує Келя Залмівна.
Жодних утисків на національному ґрунті жінка з боку борзнянців ніколи не відчувала. Говорить, що євреїв у Борзні завжди поважали, бо кожен з них добре робив свою справу.
– У школі мене жидом називали, – згадав Григорій Долгановський. – Чи ображало це мене? Розумієте, все залежить від того, хто сказав, у якій ситуації і яким тоном. У шкільні роки жодного принизливого змісту в те слово не вкладали. І ті, хто ним користувався, і ті, на чию адресу воно звучало.
Більше з антисемітизмом у своєму житті Григорій Ілліч не стикався. Можливо, саме тому гадає, що ніколи нікому капостей не робив.
93-річна пані Кноп вже давно живе одна (власних дітей не має), але злочинців не боїться, оскільки по сусідству живуть суддя та прокурор. Проте деякий час тому нечисті на руку «діячі» прийшли до неї як лікарі та намагалися видурити грошей.
– Запропонували поміряти їй тиск, – пояснив пан Долгановський, – після чого «виставили рахунок» за послугу – 4000 гривень. Якби 100 чи 200 гривень, можливо, вона б і заплатила, а так сказала, щоб приходили завтра. Звісно, ніхто не прийшов.
Ігор СТАХ, Чернігів-Борзна
Факт до теми
Під час одного із засідань сесії Чернігівської міської ради: – Брешуть у президії, коли говорять, що проекту немає, – заявив депутат Мельник. – 8:40! – наголосив мер Соколов на часі подання проекту. – Якби було 7:40, то я б запропонував усім потанцювати.