Ідеологічний фронт

Факти ЛРТ. Україна. “Гуманіст Достоєвський”: як війна змінює ставлення до російської культури

17.11.2022 19:30 - lrt.lt

Стереотип про “велику російську культуру”, зокрема – “велику літературу”, – розповсюджений серед західних інтелектуалів і поки не був переглянутий, попри події цього року, які у багатьох сферах змінили сприйняття Росії та російського. Нещодавня заява Папи Франциска про “російський гуманізм” і творчість Достоєвського – зайвий привід розпочати дискусію щодо переосмислення російської культурної спадщини.

“Велика культура”, яка не змогла запобігти злочинам у Бучі

6 листопада Папа Римський Франциск учергове спантеличив та обурив багатьох українців своїми заявами про росіян. Під час спілкування з журналістами понтифік висловив пошану “російському гуманізму”, згадавши у цьому контексті творчість російського письменника Федора Достоєвського. Голова католицької церкви також назвав росіян “великим народом”, якому, мовляв, “не притаманна жорстокість”, а злочини в Україні нібито коять “найманці, які йдуть на війну як на пригоду”. Говорячи про Достоєвського, Папа Римський зазначив, що його твори “до сьогодні надихають християн до осмислення християнства”.

Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну позиція Святого Престолу щодо війни викликала багато запитань у спостерігачів і неодноразово наражалась на критику. Зокрема, обурення в Україні викликала Хресна хода у Ватикані на Страсну п’ятницю 15 квітня, де українка та росіянка разом пронесли процесійний хрест, символізуючи “прагнення обох народів” до миру. Багато хто сприйняв це як спробу поставити знак рівності між агресором і жертвою агресії.

Папа Римський Франциск / AP nuotr.

Заява голови Ватикану про “російський гуманізм”, очікувано, також викликала хвилю несприйняття. Однією з перших публічно відреагувала посол України у Сполучених Штатах Оксана Маркарова. У своєму Facebook дипломатка написала, що Папа Франциск, ймовірно, “неуважно читав Достоєвського. Інакше Його Святість не дивувався би жорстокості росіян (яка якраз їм природньо притаманна)”. Маркарова додала: “Декілька інших творів російських письменників/поетів, включно з Пушкіним, Купріним, Булгаковим, як і навіть поверхневе вивчення правдивої історії нашого регіону, показало би, що гуманізмом не пахло в Московії ні при Івані Грозному в 1547-му, ні в 1708-му, коли було брутально вирізано Батурин”.

Очільниця українського посольства у Вашингтоні, можливо, першою серед посадових осіб такого рівня публічно поставила під сумнів тезу про “велич” російської літератури, яка впродовж століть була непорушною. Справді, після початку брутального російського вторгнення, на тлі російських злочинів проти людяності у Маріуполі, Бучі, Бородянці, Ізюмі, цілий світ почав переосмислювати своє ставлення до Росії та всього російського. Російська Федерація – більше не “економічний партнер”, а імперське утворення, яке використовує нафту та газ як зброю у геополітичній боротьбі. Росіяни у країнах Європи – це не просто “туристи”, а потенційна загроза національній безпеці цих країн – потенційні “Боширови та Петрови” з отрутою “Новачком”. Працівники російських посольств – не звичайні дипломати, а агенти російської Служби зовнішньої розвідки, і так далі.

Певною мірою, змінюється ставлення до історії Росії. Дедалі очевиднішим стає те, що це не історія “унікальної цивілізації”, яка розвивається “своїм особливим шляхом”. Це, передусім, – історія імперського бюрократичного апарату, мета якого – поневолювати та пригнічувати народи, у тому числі – і так звану “титульну націю”. З російських імператорів Петра І та Катерини ІІ, а також інших “збирачів земель”, злітає романтичний фльор, все менше людей на Заході готові захоплюватися Леніним і Сталіним з їхніми маніакальними ідеями.

Інша справа – “велика російська культура”. Російська варварська війна, злочини проти людяності – все це, як видається, поки не спонукало західних інтелектуалів переосмислити культурний спадок Росії. Перед класиками російської літератури – Достоєвським, Толстим, перед “великими російськими композиторами” – Чайковським, Прокоф’євим тощо, – продовжують схилятися. Часто оглядачі, інтелектуали навіть задаються сакраментальним питанням – “як носії такої великої культури могли скоїти різанину в Бучі, зрівняти з землею Маріуполь?” При цьому нерідко лунають пасажі про те, що російські солдати замало читали Пушкіна, Толстого чи Достоєвського, – цей “гуманістичний культурний багаж”, мовляв, зупинив би їх від того, щоб убивати чи ґвалтувати безневинних людей.

Творчість Достоєвського: гуманізм чи антигуманізм?

Українці, на відміну від багатьох західних коментаторів, які висловлюють захоплення Достоєвським чи Толстим, у більшості випадків не прочитавши жодного їхнього твору, класиків російської літератури все таки читали. На теренах колишньої імперії ці твори завжди були невід’ємною частиною шкільної програми, що в Україні почало змінюватися лише після 24 лютого. Більшість освічених українців читали, щонайменше, “Злочин і кару”, “Братів Карамазових” Федора Достоєвського. Саме тому, що в Україні ці твори добре знають, – слова Папи Римського, який привів їх як приклад “гуманізму” в літературі, – викликали у багатьох щирий подив.

Українська літературознавець Наталія Нікітіна вважає творчість Достоєвського прикладом “антигуманізму”. На думку вченої, класика російської літератури нині потребує критичного перепрочитання.

“Людина не може перевірити, чи “вошь” вона “дрожащая”, чи “має право”, інакше, як вбивши іншу людину. І якщо на те пішло, то навіщо було вбивати сестру лихварки? Або візьмемо ту ж Соню Мармеладову. Чому вона йде на каторгу за Родіоном Раскольніковим? Це, звісно, прекрасний вчинок, вона хоче його підтримати, хоче допомогти воскресити Раскольнікова. І у той же час у неї є зведені брати і сестри. Хіба можна було цих дітей дозволити віддати у притулки для сиріт? Це ж смерть для цих трьох дітей. І Соня, яка начебто жертвувала собою, своїм тілом, вона жертвувала для того, щоб ці діти могли поїсти. І тут же вона погоджується з тим, що дітей забирають у сирітські притулки. Звичайно, це великий “гуманізм”, – наводить Наталія Нікітіна приклад героїв одного з найвідоміших романів Федора Достоєвського “Злочин і кара”.

Кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри мов Національного університету “Чернігівський колегіум” імені Тараса Шевченка зазначає, що таким чином можна розібрати й інші твори класика російської літератури. У жодному з них, як вважає Наталія Нікітіна, про справжній гуманізм не йдеться.

“Він милується натурами абсолютно грішними. Не просто їх описує, а саме милується. А іноді це абсолютно нікчемні натури. Дійсно, практично всі герої у Достоєвського м'якотілі, із удаваною сердобольністю, часто безвідповідальні, з якимось фальшивим миролюбством. Мені здається, що сьогодні Європа намагається прикритися таким фальшивим миролюбством відносно того, що відбувається на території України. Вибачте, це не постановочні кадри, коли ми ексгумуємо тіла, коли ми чуємо про повішених, про зґвалтованих. Що це? Це нікчемність. Це і є та російська патологія, про яку писав Достоєвський у всіх своїх творах. Що казав Раскольніков? “За що я тоді прив'язався до неї, [до Мармеладової] здається, тому, що вона була хвора. Якщо б вона ще й була калікою чи горбатою, мені здається, я би її ще більше покохав”. На цій цитаті і можна сфокусувати весь гуманізм Достоєвського”, – каже дослідниця.

Соня Мармеладова і Раскольніков

Літературознавець також переконана, що твори Федора Достоєвського доклалися до виховання так званого “рабського менталітету” у росіян. Спостерігаючи за тим, як покірно сучасні громадяни Росії йдуть у військкомати у межах “часткової мобілізації”, щоб потім бути відправленими на фронт без необхідної підготовки та з поганим спорядженням, – у пам’яті зринають образи героїв романів Достоєвського.

“Його герої ніколи не протестують. І навіть якщо задумуються про протести, то одразу лякаються цього, ламаються. І ці фрази ми можемо перенести і на сучасне російське суспільство. Так само у Достоєвського герої або вішаються, або спокутують провину і заслуговують прощення. Навіть християнська проповідь у Достоєвського рабська за духом. Вона абсолютна чужа християнському духу Заходу, де активно лунає етика зобов'язання і гідності, – зазначає Наталія Нікітіна. – Ось ця покірність авторитету, абсолютно патологічні теми людського буття, надмірний бруд життя, – одним словом можна сказати, що Достоєвський описав мертвість духу. Ця мертвість духу сьогодні і проявилися в Росії. Тому що не піде жодна інша нація коїти те, що вони коять сьогодні в Україні. Це змертвіння всього людського: свободи, особистості.”

Риси “людини Достоєвського” літературознавець помічає і у вчинках президента Російської Федерації Володимира Путіна.

“Це розмахування булавою тієї маленької людини Достоєвського. Маленької не позицією, яку він займає у суспільстві, а маленької душею, мертвої душею”, – каже Наталія Нікітіна.

“Пушкінопад”: як Україна позбувається російської літератури

Дослідниця також відзначила, що між російською та українською літературами існує велика різниця. Зокрема, у сприйнятті гуманізму.

“В українській і російській літературах різні світоглядні позиції, різні герої, різне людинолюбство, абсолютно різний гуманізм”, – зауважила вчена.

Схожі думки висловила і українська вчителька з Хмельницького Тамара Кам’янецька. У коментарі для Національної суспільної телерадіокомпанії України жінка зазначила, що українські діти часто не сприймали та не розуміли ідей і проблематики, які у своїх творах порушували російські автори. Зокрема, за її словами, учні не сприймали роман Достоєвського “Злочин і кара”, де головний герой – вбивця.

“Це не наше. В українській традиції такого немає, це засудження, це несприйняття – забрати життя в іншої людини”, – зазначила вчителька зарубіжної літератури Тамара Кам’янецька.

У серпні Міністерство освіти та науки України внесло зміни до навчальних програм загальної середньої освіти – у зв’язку з повномасштабним вторгненням Росії. Серед іншого – зі шкільних програм з літератури виключили російських і білоруських авторів. Відтепер на уроках зарубіжної літератури українські школярі замість байок Івана Крилова вивчають байки Жана де Лафонтена, замість Пушкіна – Шарлотту Бронте, замість Толстого – Гюго.

Залишили у програмі лише російськомовних письменників, чиї життя та творчість були тісно пов’язані з Україною – Миколу Гоголя, Володимира Короленка. З Булгакова українські діти вивчатимуть лише один твір – повість “Собаче серце”.

Ще раніше, починаючи з весни цього року, в Україні почалось явище, яке прозвали “пушкінопадом” – за аналогією з “ленінопадом” – масовим демонтажем пам’ятників радянського тоталітарного минулого. Наразі вже у 15-тьох українських населених пунктах пам’ятники або погруддя на честь російського поета були демонтовані – місцевою владою або “невідомими”. “Пушкінопад” став символом процесу, який часто називають “деколонізацією” – позбавлення від імперської спадщини.

Коріння путінізму у творах “співців імперії”

Не варто забувати, що класична російська література була імперською літературою. Практично всі письменники-класики тією чи іншою мірою служили інтересам Російської імперії. Значну частину можна прямо назвати її “співцями”. Вони прославляли завойовницькі війни Росії, не приховували свого шовіністського ставлення до інших народів.

Федора Достоєвського можна було б назвати одним із батьків сучасної ідеології “рашизму”. Серед іншого, йому належать месіанські ідеї “богообраності” російського народу, віра у те, що Росія мусить нести світові “вищі духовні цінності”. Ці псевдофілософські думки Достоєвського згодом розвинув російський фашист Іван Ільїн. Саме фразами із Достоєвського та Ільїна сьогодні російська еліта, зокрема – Володимир Путін, – обґрунтовує свою політику, яка немає нічого спільного з політикою нормальної країни у 21 столітті.

Інші російські класики, такі як Олександр Пушкін чи Лев Толстой, у певні періоди свого життя сповідували прогресивні ідеї. Пушкін співчував декабристам, був на засланні через свої ліберальні погляди. Проте, зрештою, обрав шлях “підкорення авторитетові” та став прославляти імперську політику Росії. Вірш Пушкіна “Наклепникам Росії”, написаний як виправдання жорстокого придушення імперськими військами Польського повстання 1830 – 1831 років, звучить актуально і сьогодні. Цей твір міг би написати і хтось із сучасних російських пропагандистів: тут і звинувачення на адресу Заходу, і військові погрози в стилі “Можем повторить” (“Иль нам с Европой спорить ново? Иль русский от побед отвык?”). Вже у поемі “Полтава” Олександр Пушкін висловлював колоніальні погляди щодо українців і несприйняття українського національного руху.

Шлях від вільнодумства, антиурядових поглядів до оспівування імперії пройшли і інші російські письменники, зокрема – Лев Толстой. Він, як і інший російський класик – Михайло Лермонтов, особисто брав участь у колоніальних війнах Російської імперії. Колоніалізмом стосовно народів Кавказу, імперськістю просякнута і творчість Лермонтова.

Лише одиниці серед російських письменників змогли подолати у собі імперський шовінізм і визнати право інших народів імперії на свій власний національний розвиток. Один із небагатьох таких російський авторів – декабрист Кондратій Рилєєв, що присвятив поему українському гетьманові Івану Мазепі, захоплюючись його боротьбою за волю свого народу. Вважається, що саме на противагу Рилєєву Пушкін створив свою “Полтаву”. Зрештою, такі погляди привели Кондратія Рилєєва до шибениці – він був страчений російською владою за участь у повстанні декабристів.

Імперські та шовіністські тенденції у російській літературі нікуди не ділися і у 20 столітті. Яскравим прикладом російського шовініста-українофоба є уродженець Києва Михайло Булгаков. Цікаво, що навіть критики влади та дисиденти, такі як Бродський чи Солженіцин, все рівно не могли відкинути великодержавний шовінізм, зверхність стосовно інших народів.

Факт у тому, що сучасна агресія Росії, бажання знищити своїх сусідів, перетворити їх на рабів, несприйняття демократії та “ліберальних цінностей”, ненависть до “колективного Заходу” – все це не вигадки Путіна та його оточення, коріння всіх цих явищ полягає саме у класичній російській літературі. Ігнорувати цей факт неможливо, навіть об’єктивно визнаючи талант російських письменників, їхній внесок у світову літературу. Так, імперська та колоніальна література існувала не лише в Росії. Як приклад можна навести Ред’ярда Кіплінга, який у своїх творах оспівував завоювання Британської імперії. Проте твори Кіплінга не такі небезпечні сьогодні, як твори того ж Достоєвського, адже Велика Британія змогла подолати у собі свої імперські прагнення, на відміну від Росії, яка продовжує втілювати у своїй політиці ідеологію 19 століття.

Саме тому російська літературна та загалом культурна спадщина сьогодні потребують ревізії, у тому числі – очищення від шкідливих ідей, месіанства, антизахідництва та виправдання злочинів. Можливо, мають бути переглянуті роль і місце окремих авторів у світовій культурній спадщині. Літературознавець Наталія Нікітіна вважає, що літературні критики мають звернути увагу на більш прогресивний пласт російської літератури. Крім того – слід популяризувати серед іноземних читачів українську літературу, яка тривалий час була ізольована від світу, залишилась у тіні імперських творів.

“Я вірю, що є інший бік Росії, він більш глибокий. І були інші російські мислителі. Ця легкість, світло, які були в поезії Державіна, Пушкіна – вони мають перемогти, тому що російська душа – це не лише роздвоєний Достоєвський. Це ще й позитивні думки і позитивні твори. Це більш глибокий пласт, аніж Достоєвський”, – зазначає Наталія Нікітіна.

Подкаст:

Статті з циклу "Факти ЛРТ. Україна" публікуються в рамках міжнародної програми MediaFit, Європейським Союзом, для підвищення інформаційної стійкості регіонів України. Вміст матеріалу є виключною відповідальністю ЛРТ та авторів і не обов'язково відображає думку Європейського Союзу.